Два кольори слова

Україна, Росія, Європа

У цьому трикутнику соціально -історичного виміру зупинились ми. Прості люди. Громадяни України. Насамперед, народжені у СРСР. Деякі вважають себе щирими українцями, бо так і є насправді. Мову підтримують мало, а культуру ще менше. Інші громадяни України, з російською, польською чи, наприклад, татарською кров'ю, змішаною з українською, навіть не переймаються своїм громадянством. Люди виросли на цій землі. Їх батьки творили шлюби за принципами інтернаціоналізму. На жаль, розвиток української мови іде через обмеження російської, з одного боку, та інертне «підтримання»української мови російськомовними громадянами Батьківщини - з іншого.

Чому «на жаль»? Розповсюдження мови, насамперед, іде від державних ланок, а, як відомо, те, що мудрують «згори», не завжди сприймається «низами». Виникає примусова ситуація з вишиванками, рушниками, шевченкоманією, народними піснями – одним словом, з тим, що «нагорі» вважають «народною культурою».

Я не проти рушників і ніколи не буду голосувати за відокремлення Криму від Закарпаття. Моя поезія закликає до свідомого вибору мови, віри, традиції, культури тощо. Як кажуть у Росії: «Насильно мил не будешь».

Час вимагає від митців підвищення культурного рівня всіх свідомих громадян. Важливо, щоб в епоху Інтернету люди не розучилися читати книжки з художніми творами. Те, якою мовою буде написаний твір, залежить не від «російськості» чи «українськості» письменника, а від того, на що цей твір надихає і як внутрішньо розвиває людину.

Митець у наш час девальвації цінностей намагається винаходити такі форми, які б донесли до розуму та серця читача глибокий зміст осмисленого самим митцем.

Що стосується мови,то це інструмент, яким керується митець, відображаючи свій внутрішній світ, і те, що його бентежить.

Щиро сподіваюсь, що, читаючи римовані рядки, мій улюблений читач обере те, що зворушить його аж до самого серця, до самісінької глибини відкритої душі.